Як я в дитинстві партизанив

Пам`ятаю свою першу в житті двійку. То було в 3 класі. Я просто забув вивчити вірш, за що й був покараний вчителем.

Перед батьками мені було так соромно, що після школи додому я не пішов. Вирішив, що нормальному життю моєму прийшов кінець і йти мені тепер, як казала вчителька, лише "по наклонній") Я не дуже розумів, що означає йти по наклонній, але відчував, що додому мені вороття вже не буде, бо таким двієчникам як я, в нормальних родинах не місце. То ж до самої пізньої ночі я вештався де прийдеться, аж поки голод і холод не змусили мене задуматись про нічліг. Врешті, вирішив я переночувати в своєї бабусі (все ж не вдома).

На дворі було по-осінньому мрячно і темно, гавкали собаки, поодинокі перехожі здивовано дивилися на мене і мій портфель, але ніхто не зупиняв і нічого не запитував. Я відчував себе партизаном, що через вороже оточення пробирається на явочну квартиру. Я розумів, що бабусиних розпитувань мені не уникнути, тож для свого вчинку придумав навіть якусь, як мені здавалося, правдоподібну легенду… На мій дзвінок у двері відкрила не бабуся, а мій батько, який вже чекав на мене. І я зрозумів, що явку провалено.


В дитинстві мене фізично ніколи не карали, але саме в ту хвилину мені здалося, що, як мінімум, ременя по сідницям мені таки не уникнути. В своїй уяві я миттєво намалював себе героєм-піонером на допиті у фашистів. То ж вирішив, що мовчатиму нехай би воно що. Яке ж для мене було здивування, коли замість розпитувань і кари, батько роздягнув мене, а бабця почала напоювати чаєм з варенням і домашнім печивом. Батько зателефонував мамі і заспокоїв її, що я знайшовся і зі мною все добре. Через якийсь час прибігла вже і заплакана, але усміхнена мама.  Ми кілька годин просиділи за столом, багато жартували і сміялися, але про мою двійку та втечу з дому так ніхто й слова не промовив. Я пам`ятаю, що як тільки-но почав засипати, то батьки лише запитали мене чи залишуся я ночувати у бабусі, чи мо- підемо все ж додому? Я відповів, що краще піти додому.

Наступного дня до школи я не пішов, бо захворів. Але то вже інша історія…

Коментарі