2016-02-24

Про перейменування вулиць Чернігова

Опоненти перейменування часто кажуть: «Не на часі». А що воно означає оце їхнє «не на часі»? І де ця межа між «не на часі» і «на часі»? Якщо проблема вже сьогодні, то навіщо її відкладати на завтра?

Якщо вирішення більшості проблем відкладати на пізніше, то, врешті, невирішені проблеми мають властивість накопичуватися і вибухати. Так, власне, і трапилося у 2014 році. Синергетика негативу була на стільки руйнівною, що вона спромоглася змісти владу, яка роками не вирішувала суспільні проблеми, вважаючи що для цього час ще не прийшов.

Кажуть також, що не слід поспішати з перейменуванням топонімічних назв, бо можна поспіхом якось не так їх назвати. Ага, краще нехай вулиця продовжує називатися, приміром, іменем терориста, учасника розстрілу царської родини Войкова, аніж ми її якось не так перейменуємо. Куди ж ще далі?


Люди, а коли ви дітям своїм імена даєте, то так само роками вагаєтесь, відкладаючи цю справу на кращі часи? Нехай, мовляв, підростуть, газіки їх перестануть мучити, зубки повиростають, на горшок навчаться ходити – ось тоді ми і подумаємо над іменем дитини…

2016-02-23

На злобу дня

Ті, хто так відчайдушно відстоюють колишнє свято 23 лютого, насамперед, згадують своє совєтське дитинство - якісь сімейні традиції, сентиментальні поштівочки від однокласниць, телеконцерти, "як на день міліції", та інші дорогі їхньому серцю моменти з життя. Тобто, для значної частини таких людей цей день привабливий формою і аж ніяк не змістом. Бо мало хто знає чи пам’ятає як те свято зароджувалося і чому його треба було відзначати на державному рівні саме у лютому, а не, скажімо, влітку.

Для них відмовитись святкувати 23 лютого це все одно, що відмовитися від своїх дорогих серцю спогадів. Таке враження, що забери у них 23 лютого, 8 березня чи 7 листопада, то так станеться, що, власне, і згадувати їм не виявиться чого. Суцільні "серые будни".

Уявіть, яке убоге у них покажеться дєтство, отрочєство та юність, якщо заборонити їм шанувати День захисника вітчизни, чи то, пардон, День Совєтской армии? У низ зникне ОФІЦІЙНИЙ, ЗАЛІЗОБЕТОННИЙ, ЛЕГІТИМНИЙ привід випити з друзями чарку-другу міцненької і при цьому не нарватися на сварку з дружиною! Такі от дєла, друзі…

2016-02-18

Как я попрощался с милицией


Милиция уходит в прошлое. И я надеюсь навсегда. «Прощай!» нам говорит не только название, но и вся сущность этой правоохранительной структуры. С приходом весны на улицах нашего города должны появится новые полицейские. Но это уже будет другая история. А покамест я расскажу вам как происходило мое лично прощание с милицией.
Дело было прошлой осенью. На проспекте Мира, в районе первой школы, ко мне обратился сотрудник милиции (дело происходило до переименования милиции в полицию) с просьбой стать понятым и засвидетельствовать изъятие наркотиков у злоумышленника.
Не было в этом случае ничего примечательного, если б ни одно «но». В разгар дня в оживленном месте на поиски двух понятых, по словам милиционера, было затрачено не менее получаса.  Находя всевозможные «отмазки», на контакт с органами граждане шли, мягко сказать, неохотно и участвовать в следственных действиях отказывались.
Честно говоря, я и сам не пылал желанием ввязываться в это дело. Как и у большинства постсоветских людей, имеющих неприятный опыт общения с особо «усердными» в несении своей службы милиционерами, слишком уж развит во мне инстинкт самосохранения. Помню, как на заре 90-х в Киеве на одном из студенческих митингов я впервые узнал, что такое «резиновый демократизатор» и какие следы он может оставлять на твоих ребрах. Неприятные истории случались и у моих родственников, когда, к примеру, из жертвы преступления милиция однажды попыталась превратить их в нарушителей порядка. Но, слава богу, все обошлось. Отбившись от хулиганов, родственники также смогли защитить себя и от милиционеров. Так что неписанное житейское правило – от бандитов и милиции лучше держаться как можно дальше – знакомо мне не понаслышке.

Follow by Email

Чернігів стародавній Веб-камери. Чернігів