Хто допоможе? Хто підкаже?
Після
багаторічної летаргії, що почалася унаслідок знаменитого залпу революційної
«Аврори», наше суспільство починає потихеньку прокидатися, роблячи переоцінку
усього того, що з ним сталося за час радянської дійсності. Йому складно
відмовитися від райдужних снів, в яких, здавалося, було все: і «рівні
можливості», і «передбачуване майбутнє», і «безтурботне дитинство» і, звичайно
ж, «гідна старість». Непросто змиритися і з тією реальністю, яка вже не плекає
тебе, а, навпаки, змушує думати і сподіватися тільки на власні сили і розум.
Хтось пробуджується швидше, знаходячи своє місце під сонцем, хтось, навпаки, в
стані сомнамбулізму продовжує шукати правду життя, знаходячи її, однак не в
самому собі, а в комусь іншому, хто завадив спати далі. Так воно легше звалити причини
усіх своїх бід на «того хлопця» і бачити смітинку в чужому оці, в своєму ж -
колоди не помічаючи. «Хто допоможе? Хто підкаже ?..», - запитував герой фільму
«Закоханий за власним бажанням» слюсар Браґін. Мимоволі тягнешся до телевізора
або газети, сподіваючись знайти усі відповіді там - у журналістів, забуваючи
при цьому, що вони такі ж люди, як і усі - зі своїми головними болями, радощами
і людськими слабкостями....
Днями зустрівся
мені давній знайомий. Після церемоніальних «привіт», «як справи?», «що нового?»
приятель раптом вдався до туманних міркувань про сучасне життя – справді, як у відомому вірші російського поета
Нєкрасова «Кому на Русі жити добре». Дісталося
всім: і політикам, які всі як один продажні, і бізнесменам з їх неприборканою
тягою до наживи .... Але головні претензії у мого приятеля були звернені на
адресу журналістів. Виявляється, це вони винні у всіх бідах. Це вони своїми
публікаціями в перебудовчі часи зруйнували ілюзію стабільного життя. Це
«жалюгідні журналюги» з так званими викривальними матеріалами винні у тому, що
довіри до влади у людей сьогодні немає ніякої, що у державі розгул демократії і
словоблуддя, що корупція проникла в усі сфери суспільного життя....
Я намагаюся
уникати такого штибу розмов, вважаючи їх даремно витраченим часом. Чи є сенс
сперечатися з людиною, яка бачить проблему, скажімо, не у своїй зовнішності, а
у дзеркалі, яке нібито-то її спотворює? Не сперечався я з приятелем і цього
разу. Лише щиро побажав вирішити усі його проблеми і нарешті віднайти у
своєму житті сенс існування. Ми попрощалися, і кожен пішов у своїх справах. Проте, весь день мене
продовжувало турбувати мерзенне відчуття невпевненості. Не вже й справді
журналісти винні у тому, що відбувалося і продовжує відбуватися у нашій країні
кілька останніх десятиліть? Може й не потрібно було говорити людям усю правду?
Навіщо позбавляти їх ілюзій, навіщо змушувати думати? Чи не простіше
продовжувати розкладати все по полицях, вкладати в голови людей готові думки,
розжовувати для них всю інформаційну кашу - беріть і їжте, думати не
обов'язково. Так простіше, так звичніше. Але чи варто тоді жити?
Коментарі
"Кто виноват, что ты устал,
что не нашел, чего так ждал.
Все потерял, что так искал,
поднялася в небо, и упал..."
І також думки подібні спліталися в моїй голові :)
Творити, рухатися вперед, за будь яких обставин.
Навіть, коли страшно, що тебе чекає невідомість, треба створювати свою реальність. Створювати те майбутнє, в якому ти хочеш жити!
Чудова стаття, Олександре!!!!
:)))))))