Про Святого Миколая, Зайця, Діда Мороза і мої дитячі на нього образи
Раніше, у дитинстві, під Новий Рік я отримував подарунка від Зайця. А на
Новий Рік – від Діда Мороза. Про існування Святого Миколая щось чув (прабабця Софія
розповідала), але уважно не прислухався. Та й малював я собі в уяві образ
Святого Миколая не інакше, як з лику на закопченій іконі, що ховалася у бабусиній
кімнаті за фіранкою на по́куті, подалі від стороннього ока. І той образ
був зовсім непривітний. Старий, нахмурений дідуган з дивакуватою шапкою на
голові в моїй дитячій уяві аж ніяк не міг дарувати дітям подарунки. Сварити,
карати, приходити у страшних снах – міг, а дарувати – ні. Інша справа Заєць. Для
мене він завжди був мультяшним, добрим, дещо задиркуватим, але завжди позитивним.
Бо у мультиках так ніколи не бувало, щоб Заєць врешті не перемагав злого і
знахабнілого Вовка. То ж звідки Заєць
міг взяти подарунок, питань у мене, загалом, не виникало. Звичайно ж, у злого Сірого
Вовка відбирав і вночі мені під подушку ховав. Що відбере у Вовка, те й мені принесе.
За те йому і спасибі.
Інші стосунки складалися у мене з Дідом Морозом. З ним все було складніше. На
Новий Рік він приходив спочатку в садок, а пізніше -- у школу. Його показували по телевізору,
його радісний образ красувався на вітальних листівках і календарях. Я любив
Діда Мороза і одночасно його ненавидів. Бо на моє тверде дитяче переконання він
хоч і був добрим дідуганом, але і страшенним брехуном. Адже майже ніколи не
виконував тих моїх прохань, про які я так натхненно його вмовляв листах і малюнках до нього. А ще, одних дітей Дід Мороз любив більше, а інших –
менше. Це видно було на контрасті: на
святковий ранок у моєму садку, що діяв при цукровому заводі у Носівці, він
зодягав линялий червоний халат і бороду з вати, а для запрошених на Кремлівську
ялинку дітлахів – розкішного кожуха і мав пристойну, певно
справжню, бороду. Про подарунки я й взагалі мовчу. Шкіряного м’яча і годинника
від нього я так і не дочекався…
Коментарі