Різдвяне

Натрапив в інтернеті на совєтські ковзани. Виявляється, ще й досі їх можна придбати на різноманітних барахолках. І, певно, що на товар є й свій покупець. Антикваріат, як-не-як.

Глянув на ковзани, і серце кров`ю облилося. Пригадалася історія, як на один з Нових років батьки подарували нам з сестрою саме такий подарунок. Для розуміння тогочасних реалій, один подарунок на двох це була нормальна поширена практика. По-перше, в умовах тотального дефіциту 80-х років не так й просто було взагалі щось пристойне купити. По-друге, батьки мої не були аж на стільки заможними людьми і не завжди могли дозволити собі розкіш витрачати гроші на всі наші дитячі забаганки. Хоча й намагалися це робити…

Так ось, було нам з сестрою десь по 10-12 років. Зранку на Новий рік знаходимо під ялинкою пакунок з цукерками, книгами і новенькими ковзанами. Радості немає меж! Єдина проблема - домовитися між собою, хто першим на ковзанку піде. Спір поступово перейшов у сварку, яку вольовим рішення розв’язали мої батьки. Старша за віком сестра мала була поступитися і дозволити мені – її  молодшому брату - випробувати обновку.
Доки я вибирався на вулицю, перевзувався на ковзанці, доки пробував робити якісь непевні рухи на льоду, падав, знов підіймався… зіпсувалася погода. Стемніло, замрячив дощ, і усі діти розбіглися по домівкам. Наступного дня через негоду сестрі також не пощастило насолодитись ковзанням. Далі пам’ятаю, що погода налаштувалася, але вже я не міг вийти на вулицю, бо захворів. Сестрі також не таланило: то погода знову була не така, то простуда, то же щось… Словом, не встигли озирнутися, як настала весна і наші ковзани до наступного сезону були відправлені на зберігання у комірчину.

Наступного року я з особливим нетерпінням чекав на прихід зими. Майже новенькі ковзани малювали в уяві різноманітні веселі розваги...  І ось настав той омріяний день, коли величезна калюжа на сусідній вулиці перетворилася на чудову ковзанку і ми могли б із сестрою насолодитися своїм минулорічним подарунком. Отже, цього разу вже без сторонньої допомоги  (як-не-як подорослішали ж-бо) ми самі визначили почерговість кому першому кататись і пішли на ковзанку. Проте, піднесений настрій і легке приємне лоскотання в грудях дуже швидко змінилося на сльози. На місці ми раптом з’ясувалося, що за рік відчутно підросли і ковзанярські черевики на наші ноги більше не налазять. 

Чудово пам’ятаю той розпач, який щоразу охоплював мене ще багато років поспіль, коли я випадково в коморі наштовхувався на майже новенькі черевики з  блискучими лезамим, що за шнурки були повішені на цвях у коморі. 

Така от моя дитяча історія. Мо хто шукає в ній якусь мораль, то її там немає. Просто Різдво навіяло давні спогади. 

Зі святом вас, друзі!