Це одне
з найганебніших фото про радянських ветеранів ІІ Світової війни і радянську
дійсність. На ньому переплелися правда війни і фальш комуно-радянської системи,
що десятиліттями пропагандою про «ніхто не забутий, ніщо не забуте» промивала
голови своїм підданим.
На цій
світлині ми бачимо матросів-нахімовців, які віддають військове вітання Анатолію
Леопольдовичу Голімбієвському в день Перемоги. Ленінград, 1989 р. Фото Івана
Куртова з архіву «ІТАР-ТАРС».
Анатолій
Голімбієвський під час війни був моторист есмінця «Сообразительный». Він
єдиний, хто вижив з усієї групи, яка першою прийняла бій в Цемеській бухті під
Новоросійськом... Саме завдяки цій світлині про фронтовика дізнався світ і саме
це обезсмертило його в історичній пам`ті.
Адже в 1990 році знімок отримав перший приз престижного фотоконкурсу World
Press Photo.
Я не відаю,
чи знало поважне конкурсне журі в Амстердамі, де знаходиться штаб-квартира найпрестижнішої
щорічної премії в галузі фотожурналістики, що це постановочне фото, для зйомки
якого крім ветерана, було задіяно ще й взвод
моряків Ленінградського Нахімовського військово-морського училища? Скоріше за
все не знало. Бо у такому випадку я маю великі сумніви що журі визнало б його
кращим репортажним фото року. Хоча, до честі фотографа Івана Куртова, він ніколи
й не приховував, що це постановочний знімок.
Наприкінці
існування СРСР його пропагандистська машина вже не так якісно працювала, як у
доперебудовний період. Тому і намагалася
зачепитися хоч за якийсь позитив і хоч якісь «скрєпи», коли говорити про це сучасною російського
термінологією. Таким останнім бастіоном радянської ідеології на той час і
залишався міф про День Перемоги та, начебто, шанобливе ставлення до
фронтовиків. Тому після перемоги у фотоконкурсі World Press Photo цей знімок
почали масово тиражувати в СРСР як доказ того, що радянська шана і турбота про
ветеранів визнана на світовому рівні.
Багато
хто цій пропаганді щиро вірив. Адже ж не може так бути, щоб найбільша у світі
держава, яка стільки років пишається своєю перемогою над фашизмом, бреше про
своїх ветеранів? От лише ніяк іноземці не могли втямити, чому на світлині орденоносний ветеран не
на інвалідному візочку, а на саморобному химерному пристрої, який доводиться пересувати
з допомогою сили рук і дерев`яних колодок?
А може
ветеран був диваком і просто не визнавав переваг цивілізації? Ні, навпаки, при
житті Анатолій Голімбієвський аж ніяк не був ретроградом і радо сприймав технічний
прогрес. Він володів аж (!) двома машинами
- «Запорожцем» та «Волгою». Два
автомобілі у безногого ветерана – це не просто рідкість для того часу, але й
небачена розкіш. Особливо, коли говорити про володіння «Волгою», яка на початку
90-х здебільшого була доступною для керівників партійних та державних установ,
директорів заводів та підпільних мільйонерів. Що ж до «Запорожця», то він був чи
не єдиним більш-менш пристосованим і доступним для багатьох учасників війни
автомобілем. Хоч і через чергу, в якій доводилося ветеранам війни стояти не
один рік, та все ж від держави його таки можна було отримати безкоштовно або за досить
символічну ціну. Саме на «Запорожці» Анатолій Голімбієвський найчастіше і
пересувався, бо машина мала заводське ручне
керування, а ось «Волгу» ветерану довелося переоснащувати власними руками.
Та не
лише про візок і автомобіль доводилося інваліду власноруч дбати. У споминах
фотограф Іван Куртов згадує про фронтовика: «Він був майстром на всі руки: пам'ятаю,
розповідав мені, як займався ремонтом телевізорів. На дев'ятий поверх до
замовника підіймався на цій своїй дерев'яній підставці, піднімаючи себе на
руках. Щоб заробити грошей, щоб дружина була задоволена, щоб життя було справжнім».
А ще Іван
Куртов пригадує, що коли розіслав до ЗМІ своє тоді ще невідоме світові фото
матросів, що віддають честь ветерану, то його спочатку не хотіли друкувати. Найбільш
відвертою була газета «Ленінградська правда». Вона так пояснила своє небажання
оприлюднювати світлину: «Нам патологія не потрібна». Знімок інваліда погодилася
взяла лише одна газета «Зміна». Це було влітку 1989-го. До розпаду Союзу
залишилося майже два роки…
При підготовці матеріалу використовував фрагменти інтерв`ю та фото з сайту http://gazetastrela.ru
Коментарі