Пам'яті Володимира Войновича

Про існування такого собі письменника Володимира Войновича вперше я дізнався так десь у 1986 чи 1987 роках, завдячуючи «ворожим» радіоголосам і моєму батькові, з яким ми ті голоси слухали. Мав я тоді, відповідно, 13 чи 14 років. Якщо не помиляюся, то була радіостанція «Свобода», яка передавала в ефір начитку нового на той час роману Войновича «Москва 2042». 

Крізь терни штучних радіоперешкод, які КГБ-шна цензура навмисне влаштовувала в ефірі, щоб бува не постраждала ідеологічна цнота довірливого радянського слухача, диктор протягом кількох тижнів у визначену годину читав уривки фантастично-сатиристичного твору про мандрівку у часі письменника-дисидента Віталія Карцева у комуністичну Москву 2042 року. Книга для моєї підліткової свідомості виявилася настільки сильною, що в наслідку не могла не вплинути на подальше становлення мого світогляду…

Повторюсь, для мене тоді Войнович виявився новаком, хоча, на той час він вже давно був справжньою величиною в радянській когорті письменників. А пісня на його вірш «Я верю, друзья» («Четырнадцать минут до старта») продовжувала бути неофіційним гімном радянських космонавтів, навіть не зважаючи на те, що автор її слів з часом виявився «антисовеччиком», зрадником і у 1980 році був насильно висланий з СРСР до Федеративної Республіки Німеччина. 

Наступне моє знайомство з Володимиром Войновичем сталося у перебудовчому 1988 році, коли в журналі «Юность» з’явилася скорочена версія роману-анекдоту письменника «Жизнь и необычайные приключения солдата Ивана Чонкина». Пам`ятаю, як зі своїми друзями ми до дірок зачитували цей твір…

Не стану переказувати подальшу історію моєї любові до письменницької спадщини Войновича. З віком ця любов лише кріпла. Скажу лише ось про що. У 2014 році у мене, як і у багатьох українців, сталася переоцінка ставлення до багатьох улюблених колись митців, через їхню громадянську позицію до агресії Росії проти України. З болем і прикрістю на душі я попрощався з багатьма письменниками, акторами та музикантами, які знайшли виправдання для окупації Криму чи війні на Донбасі. Та лише щодо одного Войновича  у мене не було й краплини сумнівів. Я знав, що Володимир Миколайович ніколи не назве білим чорне і ні при яких обставинах не знайде виправдання для підлості і несправедливості.  За це йому моя і дяка, і вічна пам`ять…