O tempora, o mores!

Підходить до мене юрба випускників і просить сфотографувати свою веселу компанію на фоні старовинної будівлі філармонії. 

Спогади нагулюєте?, - цікавлюся я.

- Та вже й не сумнівайтеся, дядьку, відсвяткуємо так, що все життя пам'ятатимемо, - відповіда найбільш бідовий з юнаків. "Душа компанії" по змовницькі киває на рюкзачок за плечима і злегка трясе ним. Із заплічника доноситься дзвін пляшок. Роблю спробу пожартувати і кажу: "знань повна торба".

Випускники сміються, дякують мені за фото та йдуть геть. 

Кидаю їм услід: ви з тим рюкзачком пообережніше, бо років так через 20-30 на зустрічі випускників лише й буде що згадати, як хто ригав, чи заснув під рідною школою! 

Ігнорує мене молодь, нуль уваги до моїх мудрих настанов... 

Йду собі і я в справах. А спогади не відпускають. Ех, думаю, згадати є про що, та чи про все розповіси? O tempora, o mores!