Не заздріть, такої смачної груші вам не вполювати

Сьогодні свято Преображення Господнього, яке люди також називають Яблучним Спасом. То ж яблук у стрічці буде багацько. А от груш – не дуже. Виправлю цю несправедливість.

Найсмачніші груші мого дитинства зріли на обійсті сусідів діда Івана і баби Проні. Ну не те щоб то були особливі груші. Так собі, груші як груші, навіть не бери (сорт такий)... Але вони росли у старих людей, а ті, чомусь, стерегли їх мов та дівка свою незайманість. 

Хто зна, як був би влаштований світ, якби біблійський плід в райському саду Бог доручив охороняти не херувимам, а діду Івану та бабі Проні. Позаяк, вони зі своєю місією справлялися куди краще... 

Дід сидів під парканом на лавочці і натхненно ломакою відганяв кожного, хто хоч якось виявляв інтерес до груші, що зростала в глибині двору і своїми соковитими плодами приваблювала дітвору з усієї околиці або, як кажуть у Носівці, з усього «кутка». 

Іншу оборонну тактику застосовувала баба Проня. Дітей вона ковінькою не ганяла, а словесно мотивувала збирати лише ті плоди, що сипались на землю. – Їжте скільки влізе, лише не ламайте гілок, – невтомно повторювала вона. А нам хотілося зелених, з дерева, з тієї гілки до якої не дотягнешся. І не лякали нас бабині страшилки про перелом хребта, про заворіт кишок, чи про горіння в пеклі. Ми марили "заборонкою", під вагою якої віти гнуло додолу. Причому інтерес до неї з'являвся лише тоді, коли дерево охоронялося дідом Іваном. Бездоглядна груша цікавила нас мало.

У дітей була своя місія. І щоб вона була здійсненною,  дітлахи, придумували різні плани. Головне - відволікти діда. Бабу не боялися. Часом наші розваги переступали межу і дід Іван злився, голосно матюкався і тряс в повітрі ціпком, погрожуючи в когось із нас поцілити. Правда далі погроз старий ніколи не заходив. Але ми його боялися і від дерева на деякий час відступали… до більш слушної нагоди…

Давно, дуже давно вже немає ні діда Івана, ні баби Проні. А груша є. І її гілля під вагою зрілих плодів, як і колись, продовжують гнутись додолу. 

Йду вулицею свого дитинства, зупиняюся, дивлюся поверх сусідського паркану на дерево. Подумки прокрадаюся до двору, простягаю до гори руку, аби зірвати грушу. І ось… мені знову десять років. І знову, мурашками по шкірі, чую діда голос: «Сашко, тільки посмій!»

- Бери краще із землі. Бач скільки нападало, - перебиває чоловіка баба Проня. - Тільки не їж брудну, бо живіт болітиме, сполосни он у діжці! 

- Дякую, бабо! - Подумки відповідаю їй. - Із землі не хочу. Зриваю з гілки зеленючу грушу, тру її об штанці, надкушую і біжу чимдуж повз діда Івана на вулицю, щоб той бува не поцілив палицею по хребту. 

Від уявної зеленої груші у мене дорослого у роті стає терпко. Подумки посміхаюся і йду далі до батьківської хати. Не заздріть, такої смачної груші вам не вполювати.  

P.S.

Фото груш – для привернення уваги. До сусідського двору я не заходив, груш не рвав))