ПРО СІЯЧІВ РОЗУМНОГО, ДОБРОГО, ВІЧНОГО

Сьогодні дивлюсь на випускників — і мимоволі згадую свою восьмирічку. Але школа — це не лише однокласники, це ще й учителі, які нібито мали сіяти розумне, добре, вічне.

Скажу відверто: когось із них уже й не згадаю. Може, й справді були вони так собі сівачі. А от комусь і досі потиснув би руку — але, на жаль, немає вже тих людей серед нас.

І все ж були й такі педагоги, про яких досі не знаєш, що про них думати.

1984 рік. Травень. У школі — «Зарниця». Це така совєцька воєнізована гра, в якій школота грається у війнушку: бігає з дерев'яними автоматами, кидає муляжі гранат, перетягує канат, стрибає, присідає, повзає по-пластунськи. А ще — змагається в орієнтуванні на місцевості.

На шкільному подвір’ї, тримаючи компас, команди вишукувалися на старт. Завдання: знайти схрон з великим пакетом цукерок. І мій 4-Б серед учасників «солодкої лихоманки».

Координати отримано — розбігаємось по території. На компас одразу вирішили не покладатись (бо хто з нас узагалі знав, як тим механізмом користуватись?). Замість навігації — народна стратегія: шукати де попало, але з ентузіазмом.

Хтось заліз на дерево — раптом «закладка» там? Інший поліз у клумбу — і отримав мітлою від техробітниці. А я чомусь подався до мотоцикла з коляскою, що стояв у затінку біля шкільної майстерні. Один Бог знає, чого мене потягнуло саме туди, але інтуїція не підвела. Під тентом, що прикривав коляску, я побачив… величезний кульок із цукерками.

— Знайшов! Знайшов! — заволав я, вхопив трофей і помчав до суддівського столу на баскетбольному майданчику. Треба ж було зафіксувати знахідку — такі правила.

Поки біг і горлав, підбігли й інші однокласники. Кульок поставили перед суддями — а там і фізрук, і трудовик, і ще кілька вчителів. Вже уявляємо, як ділимо солодкий приз, аж раптом… інша команда теж прибігає до столу — зі схожим кульком цукерок.

Настала тиша. Судді якось аж надто задумались. Приз мав бути один, а їх — два. Але один із вчителів (не скажу хто саме — ні за що!) не розгубився. Упевненим тоном оголосив: перемогла команда 4-Б класу, бо першою впоралась із завданням.

Що ж до іншої команди, то — сюрприз! Це, мовляв, був хитрий задум організаторів, про який не розповідали заради інтриги. Тож і вони отримають знайдені цукерки — друге, але теж почесне місце.

Ніхто не сперечався. Рішення — справедливе. Цукерки — смачні.

Наступного дня ми з хлопцями стоїмо під школою, обговорюємо наш тріумф, як раптом чуємо гул двигуна — того самого мотоцикла із коляскою. За кермом — той самий учитель, що визнав нас переможцями. Він зупинився, не заглушуючи мотор, глянув на мене й загадково мовив:

— Сашко, а ти — молодець!

І поїхав далі…

P.S.

На фото лише частина тієї команди – моїх однокласників по Носівській восьмирічній школі №4. Орієнтовно той самий травень 1984 року.