Не пропадати ж добру!

 Серпень...

Була у моїх близьких одна традиційна, але вкрай невдячна справа – щороку варити варення з аличі. Власне, не так хотіли те варення варити, як були змушені. Ніхто тієї аличі не любив, але ж, як то кажуть, хочеш не хочеш – та мусиш.

– Серце розривається, як бачу, як вона гниє на землі. Не пропадати ж добру! – казала моя бабця Ганна, урочисто ставлячи на нашому ґанку відро з жовтою ягодою аличі (знаю, що з погляду ботаніки це кістянка, але через дрібний розмір ми вперто називали її ягодою).

– І що мені з цим робити? – невдоволено кивала на відро мама.

– Роби що хочеш! – відповідала бабця й незворушно йшла додому. Жили ми майже по сусідству, на одній вулиці.

Так повторювалося з року в рік. Хіба що відер іноді було не одне, а більше – залежно від врожаю.

Звісно, мати варила те варення. Клала до нього безбожну кількість цукру, але воно все одно залишалося кислим і смачнішим не ставало. Навіть у суворі дев'яності, коли всього бракувало, а я, вічно голодний студент, не надто перебирав солодощами, алича залишалася хронічно «недолюбленою».

Банки слухняно стояли до наступного врожаю. А оскільки порожньої тари, як завжди, не вистачало, то торішнім «делікатесом» зрештою ласувала домашня живність. А ще… варення чудово йшло на самогон.

І тут наставав кульмінаційний момент цього нескінченного циклу.

– Не пропадати ж добру! – знову бідкалася бабця Ганна, заносячи батькам на кухню минулорічні банки з аличею, щоб звільнити тару для нового варення. – Серце розривається, як бачу, як воно пропадає…