Ми, як і 18 років тому, продовжуємо стояти на мовному роздоріжжі, яке так і не знаємо куди нас виведе

Під час одного з недавніх онлайн-семінарів з курсу "Ділова українська мова", в якому я брав участь як слухач Академії державного управління при Президентові України, жваво обговорювалася тема: чи існує в Україна зрозуміла і ефективна державна мовна політика?

Гадаю не зовсім вірним були ті твердження моїх колег, що мовна політика в Україні "зовсім не ведеться". Інше річ, на скільки вона є ефективною? Слід зауважити, що основні принципи мовної політики в Україні викладено та визначено у Конституції України та у низці законів, таких як Закон України "Про мови в Українській РСР", Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України, закони "Про національні меншини в Україні", "Про освіту", "Про інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про видавничу справу", Про рекламу", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо. Одним словом, за останні два десятиріччя вітчизняними напрацьовано широке правове підґрунтя для того, щоб українська мова та мови національних меншин відчували себе в нашій державі комфортно. Проте, як не сумно, Українська держава самоусунулась від здійснення послідовної та цілеспрямованої мовної політики. Очевидно що потрібно припинити будь-які балачки навколо української мови, як мови такої, що потребує перегляду свого статусу. Її державний (офіційний) статус на сьогодні закріплено в конституційному порядку. І вважаю, що він не потребує перегляду. Адже законодавче закріплення будь-якої іншої мови, як ще однієї державної (чи офіційної), призведе до поступової втрати Україною не лише своєї унікальної мовної національної ідентичності, але й, власне, державності. Проте, мовна політика в Україні це не лише політика щодо функціонування української мови в суспільстві і державі. У травні 2003 року Українським Парламентом було ратифіковано Європейську хартію регіональних мов чи мов національних меншостей. Ця хартія відносить до регіональних мов: російську, білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримсько-татарську, молдавську, німецьку, польську, румунську, словацьку й угорську. Хартія гарантує вільний розвиток і захист мов національних меншостей. Саме це положення Хартії сьогодні і викликає у мене багато питань. Що значить вільний розвиток? У чому полягають державні гарантії використання мов національних меншин? Як відомо, посилаючись саме на це положення Хартії деякі обласні та міські ради пробували узаконити статус російської мови, як мови офіційної у тих регіонах України, де домінує російськомовне населення. І це при тому, що рятувати у цих регіонах російську мову немає потреби. Бо окрім російськомовних, україномовних ЗМІ, навчальних закладів, закладів культури там взагалі немає, або частка їх присутності зовсім мала. Як відомо, Європейська хартія регіональних мов чи мов національних меншостей до цього часу поки що не імплементована в українські закони. У Верховній Раді знаходиться кілька законопроектів, кожен з яких по-своєму тлумачить Хартію. В політикумі, як і раніше, відсутній консенсус щодо майбутнього розвитку мов в Україні. Тому говорити про перспективу появи чіткої, однозначної та прозорої державної мовної політики в Україні в найближчий час мені видається занадто сумнівним. Ми, як і 18 років тому, продовжуємо стояти на мовному роздоріжжі, яке так і не знаємо куди нас виведе.