2012-08-25

«Празька весна» очима очевидця

З моменту введення військ до Чехословаччини минуло вже 44 роки. Гадалося б, часу вдосталь, щоб історики та політологи розставити усі необхідні акценти щодо тієї маленької і блискавичної війни. Однак, найбільше правди і справедливості вимагають не дослідники, а безпосередні учасники тих подій. Адже через недолугість чинного вітчизняного законодавства переважна більшість ветеранів війни 1968 року у Чехословачнині так і не має статусу «учасників бойових дій». А щоб щось доводити і когось переконувати вже у немолодих ветеранів немає ані часу, ані здоров’я. Сьогодні ж вони згадують ті події…
Ми щиро вірили нашому уряду
У ніч на 21 серпня 1968 близько семи тисяч танків та майже півмільйона вояків збройних сил країн Варшавського договору (окрім Румунії) перейшли кордон суверенної Чехословаччини. Так з «примушення до миру» держави, громадяни якої бажали демократичних реформ, свободи слова та багатопартійності почалося військова фаза операції «Дунай».
Із спогадів колишнього вчителя, а нині пенсіонера, жителя селища Замглай, що на Ріпкинщині, Григорія Олексійовича Кицака.
- У 1968 році я проходив строкову службу в лавах Радянської Армії на території Угорської Народної Республіки. Я мав звання старшого сержанта і командував артилерійським взводом. Приблизно за тиждень до початку операції «Дунай» кожен з бійців вже відчував, що введення військ у Чехословаччину неминуче. Нас перевели на так звані «зимові казарми» ближче до кордону з ЧССР. Було наказано вночі спати не роздягаючись, політпрацівники постійно проводили політінформації про складну ситуацію у світі та про контрреволюцію у сусідній Чехословаччині. За день до початку операції ми отримали по 120 набоїв до автомата Калашникова, підсумки на 4 "ріжки", по дві бойові гранати та сухпайок на три доби. Після цього вже не залишалося сумнівів у тому, що нова війна у Європі неминуча. Ми були готові не лише виступити проти «контрреволюції» у Чехословаччині, а й, якщо надійде відповідний наказ, то погнати ворога далеко за межи соцтабору – аж до Ламаншу. Бойові офіцери, які мали досвід участі у Другій світовій війні, жалкували, що у свій час «не довели справи до кінця і не омили свої чоботи у водах атлантичного океану»… Ось так тоді працювала пропагандистська машина. Ми щиро вірили у правоту рішень нашого уряду. І який би наказ від нього не надійшов, більшість бійців без застережень готові були його виконати.
Підписка про нерозголошення
Григорій Олексійович не з тих людей, які полюбляють принагідно і без згадувати свою солдатську молодість. Тим більше, що й розповідати про ті далекі для нас події тривалий час заборонялося. Підписку про нерозголошення свого часу давав і Григорій Кицак. Він мав мовчати не лише про участь у бойових діях, але й про кульове поранення у ногу. Появу характерного шраму на нозі навіть для свого батька-фронтовика він пояснював нещасним випадком на армійських маневрах.
Пригадує Григорій Олексійович.
Нерідко навіть сьогодні чути про те, що чехи та словаки у протистоянні з силами Варшавського договору, начебто, використовували, переважно, пасивні методи спротиву – мітинги, страйки, маніфестації тощо. Це не зовсім відповідає дійсності. В країні траплялося чимало випадків, коли окремі збройні підрозділів Чехословацької армії навідріз відмовлялися скласти свою зброю. Деякі з них, при спробі прорватися до австрійського кордону, попросту знищувалися. Більше того, існував наказ без попереджень ліквідовувати будь-яку військову техніку, що рухалася і не мала при цьому особливої відмітки фарбою – білої смуги. Ця позначка свідчила про належність технічного засобу до союзницьких військ.
На території країни діяло й немало озброєних партизанських груп. Під обстріл однієї з таких на дев’ятий день свого перебування у Чехословаччнині потрапив і Григорій Кицак.
– Це сталося поблизу міста Брно. Був наказ перевірити безпеку однієї з доріг, якою пізніше мала б проїхати радянська військова колона. Приблизно в 60-ти кілометрах від Брно два автомобілі Газ-69, на яких ми здійснювали розвідку, потрапили під автоматний обстріл партизанів. Першому автомобілю вдалося без втрат прорватися через засідку. А ось другому – не пощастило. Водій автівки (я пам’ятаю, що він був родом з Херсону і його звали Геннадій Мачульський) від попадання кулі у голову загинув на місці. Я ж сидів поруч з ним, і отримав поранення у ногу. З товаришами, які залишили кузов автомобіля, ми сховалися у невеличкому болоті поблизу дороги і тримали там оборону доти, поки нам не надійшла допомога.
Ми рятували тих, хто цього не бажав
Після тривалого лікування у госпіталі Григорій Кицак у переддень нового 1969 року повернувся назад до Угорщини, дослужувати.
Того юнацького ентузіазму, з яким я та мої побратими входили до Чехословаччини, вже не було, – розповідає Григорій Олексійович. – Наші політпрацівники продовжували нас переконувати, що ми здійснювали там інтернаціональний обов’язок. Натомість, в очах більшості чехів і словак ми бачили страх і ненависть. Крім того нас вражало інше. На відміну від СРСР, у Чехословаччині та, врешті, і в Угорщині ми бачили багато гарно одягнутих людей, затишні будиночки, європейські дороги. Споглядаючи на це, багато з нас вже і не розуміли чому треба було рятувати тих, хто цього щиро не бажає?
«Празьку весну», з її наївними мріями про «соціалізм з людським обличчям», було нещадно розтоптано. Чехи і словаки на довгі роки змушені були забути навіть мріяти про демократію. Аж доки нова «Празька весна» у 1989 році не зруйнувала вщент пронизаний корупцією тоталітарний режим і не зростила на його руїнах паростки справжньої свободи і народовладдя. Проте, це вже інша історія…










Фото Йозефа Куделкі.
21 серпня 1968 року Куделка відобразив закінчення «Празької весни», коли танки держав - членів Варшавського договору - з'являлися на вулицях Праги.
Роботи Йозефа, зроблені в ті дні (за тиждень він відзняв близько п'яти тисяч кадрів), були таємно вивезені з країни і надруковані без зазначення імені автора, щоб уберегти фотографа і його сім'ю від переслідування влади. У недільному Times Magazine знімки Куделко вперше були опубліковані під ініціалами PP (Prague Photographer), а трохи пізніше їх розповсюдили по всьому світу. У 1969 році за унікальність фотографій, зроблених у той час, Йозеф Куделка, залишаючись невідомим, був удостоєний золотої медалі Роберта Капи. Через рік йому вдалося по робочій тримісячній візі перебратися до Англії, де він отримав політичний притулок. Тільки через 16 років фотограф відкрито визнав авторство знімків вторгнення. Через 40 років вийшла книга, в якій було опубліковано 250 кадрів про події 1968-го, а також газетні хроніки, пропагандистські тексти і описи істориків того часу, які відібрав сам автор.
Джерело: Йозеф Куделка. «Вторжение: Прага 1968» / Invasion — Prague 1968

Немає коментарів:

Follow by Email

Чернігів стародавній Веб-камери. Чернігів