«ВИБАЧТЕ, ЩО НЕ ВІРИЛИ ВАМ, ДІДУ ІВАНЕ»

Солдат вермахту здається в полон червоноармійцю, прихопивши з собою дві гвинтівки.
Автор: Наталія Боде. Джерело: young.rzd.ru. Джерело інформації про фото: www.fotosoyuz.ru

Колись давно в Носівці на вулиці з символічною назвою - Миру - по сусідству з хатою моїх батьків жив собі такий дід Іван на прізвище Нємченко. Але так його між нами, дітьми, майже ніхто не називав. Усі кликали його Фріцом. Чому ж Фріц? Бо дід Іван був фронтовиком. І більше за все в житті він ненавидів німців. А щоб якось по-особливому підкреслити оцю свою нелюбов до колишніх ворогів, дід усіх їх без винятку називав Фріцами – одним із найпопулярніших серед німців імен. На кшталт того, як фашисти всіх наших кликали Іванами. Тож із часом прізвисько Фріц так міцно приклеїлося до самого діда, що Фріцом почав його називати навіть дехто з дорослих. 

На схилі літ у Фріца боліли ноги. Тож далі, ніж за паркан до лавочки, він вже не виходив. Узимку дідусь переважно сидів у себе вдома і щось майстрував, а в теплу пору року полюбляв грітись на сонечку біля двору.  

Старий був непідробним, неряженим, як зараз кажуть, ветераном. Хоч і пройшов не всю від початку війну, бо лише в 1943 році у віці Христа був мобілізованим на фронт, та все ж встиг навоюватись донесхочу. Своїм бойовим досвідом сусід пишався. А особливо – перед дітлахами, що нерідко зграями збиратися біля нього послухати дідові побрехеньки про війну. Принаймні нам, дітям, тоді здавалося, що то були побрехеньки. Бо, вкотре переказуючи якусь із своїх фронтових бувальщин, дід Фріц візьме, та й «причепурить» її для красного слівця якимось новими неймовірними подробицями. Але ми тоді особливо цим не переймалися, бо оповідачем дід був пречудовим і слухати його була сама насолода. 

Серед численних дідових оповідей мені, тодішньому школяру, запам’яталося небагато. Хіба що одна історія врізалася в пам'ять надовго. Час від часу у своїх спогадах дід Фріц повертався до одного бою, під час якого йому начебто вдалося знищити кількох німців і одного – взяти живим у полон. Іще пригадую, за словами фронтовика, бій той відбувся чи в останній, чи в котрийсь із передостанніх днів  війни десь у Східній Європі. Історія була настільки неймовірною, що навіть мені, дитині, вірилося в неї з натяжкою. Надто важко було уявити, що від природи субтильний, невисокого зросту, малограмотний чоловік під час війни міг якось по-особливому відзначитись, виявивши мужність і героїзм…

З тих пір минуло більше трьох десятиліть. Давно відійшли у кращий світ і дід Іван, і всі інші діди, яких я знав і яких полюбляв розпитувати про війну. На всю Чернігівщину серед живих справжніх фронтовиків  залишилося не більше сотні. 

Якось, блукаючи нетрями інтернету, надибав на популярному серед дослідників Другої світової війни сайті «Подвиг народа» нагородний лист на червоноармійця Нємченка Івана Степановича. Вчитуюсь уважно і починаю усвідомлювати, що в документі йдеться саме про діда Фріца з моїх дитячих спогадів. Читаю: «Наказом по 823 стрілецькому Дембицькому полку 303 стрілецької Тернопольської Червонознаменної ордена Кутузова 2-го ступеню дивізії № 16/Н від 17-го травня 1945 року медаллю «За відвагу» нагородити стрілця 4-ї стрілецької роти червоноармійця Нємченка Івана Степановича за те, що під час боїв за ст. Судков 7.05.1945 р. він увірвався в розташування противника й зі свого автомата знищив 4 німців і одного взяв у полон". Продовжую далі з’ясовувати, чи це той самий Іван Нємченко, якого я знав у дитинстві? Дивлюсь у базі даних – рік народження 1910. У Робітничо-селянській Червоній армії з 04.10.1943 року. Місце призову: Носівський районний військовий комісаріат, Українська РСР, Чернігівська обл. Перевіряю через родичів – усе сходиться: це саме той дід, у правдивість розповідей якого мало хто вірив. 

Варто зауважити, що медаль «За відвагу» в роки Другої світової війни була найшановнішою серед фронтовиків. Нею нагороджували виключно за особисту хоробрість, проявлену в бою. На відміну, скажімо, від медалі «За бойові заслуги», яка користувалася спірною репутацією й іноді була приводом для непристойних жартів, нагородою «За відвагу» справді пишалися. Медаль міг отримати лише той, хто в конкретному бою проявив особисту мужність і відвагу. 

Зі шкільної парти більшість із нас знає, що Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил був підписаний 7 травня. Сама ж капітуляція нацистської Німеччини вступила в силу 8 травня о 23:01 (за середньоєвропейським часом). Саме цей день у Європі, а від минулого року - і в Україні, офіційно відзначається як День Перемоги. Що ж могло трапитися 7 травня 1945 року, фактично в останній день війни, на чеській станції Судков і за що отримав свою бойову нагороду Іван Степанович Нємченко?

Насамперед, з допомогою нехитрого пошуку в інтернеті з’ясовую, що станція Судков – це зовсім крихітне (близько 200 дворів) моравське селище на південному сході Чехії в Оломоуцькому краї, яке в ході Празької наступальної операції на початку травня 1945 року опинилося на шляху 4-го Українського фронту. В останні дні війни в Судкові засіла чимала група німецьких військ, яка хоч і не могла зупинити шалений наступ радянської армії, проте дошкуляла їм запеклим опором. Багато років потому в своїх мемуарах "Через Карпати" маршал Андрій Гречко не оминув увагою ті події, відзначивши героїзм і подвиг солдат і офіцерів, котрі в останній день війни вступили в жорстокий бій з нацистами. Як пригадує маршал, місцеві чеські патріоти за своєю ініціативою організували в будинку фельдшера Франка Гліника шпиталь і надавали пораненим радянським бійцям і офіцерам кваліфіковану медичну допомогу. Пошук на інтернет-ресурсах селища Судкова підтвердив слова маршала, проте дозволив з’ясувати, що госпіталь все ж знаходився не в домівці фельдшера Франка Гліника, а у місцевій школі.  Наявні дані про кількість поранених, котрих того дня у ході боїв було ушпиталено, теж відомі. Чеські джерела вказують на 121 радянських бійців, що отримали медичну допомогу в приміщенні школи. Зберіглася інформація і про тих, для кого бій з нацистами в останній день війни виявився, на жаль, останнім.  

8 травня 1945 року 20 радянських воїнів знайшли вічний спочинок в Судкові на місцевому кладовищі. Дещо пізніше їхні тіла були перепоховані в братській могилі міста Оломоуці. Про загиблих бійців сьогодні у Судкові нагадує меморіал перед місцевою школою, де в останній день війни було розгорнуто шпиталь… 

Я не схильний до сентиментів і завжди з долею іронії ставлюся до псевдопафосу, з яким ще донедавна з усіх трибун, газет і репродукторів нам утовкмачували гасло про те, що «Ніхто не забутий і ніщо не забуте!». Разом з тим мені до болю в душі хочеться донести правду тим, хто знав і, може, ще пам’ятає простого українського селянина, фронтовика, справжнього героя, чесну й порядну людину Івана Степановича Нємченка. Або просто діда Фріца, як ми його називали і на що він ніколи не ображався. Вибачте, що не вірили Вам, діду Іване. Вічна Вам пам'ять і шана, за те, що відстояли нашу свободу і врятували світ від коричневої чуми!

Олександр Соломаха, 

спеціально для «Деснянської правди»