2016-09-30

ПРО БОБРІВ І ОНДАТР, або ЯК ПОПИТ ДИКТУЄ ПРОПОЗИЦІЮ

У 1972 році газета «Деснянська правда» била на сполох: на Чернігівщині йде масове винищування бобрів та ондатр. Причиною цього, як стверджував кореспондент, була… мода на хутряні шапки.

Треба зауважити, що Радянський Союз був державою тотального дефіциту. Це стосувалося фактично всього – від якісних харчів до модного одягу. Тож не дивно, що одяг в «странє совєтов» був більше, ніж просто одяг. Його передавали у спадок від батька до сина, доношували, перешивали…

Одяг також був мірилом добробуту й соціального статусу громадян. Особливо це стосувалося зимових головних уборів. Чим із рідкіснішого звіра ви носите шапку, тим вище ваше місце на соціальних сходах.

До речі, цей радянський феномен наприкінці 80-х років минулого сторіччя був талановито змальований у повісті Володимира Войновича «Шапка» і пізніше екранізований відомим кінорежисером Костянтином Воїновим.

Найбільшим шиком вважався пижиковий головний убір. Однак що то за хутро, знало небагато людей. Хтось буцімто чув про однойменного птаха. Але яке той мав відношення до пижикової шапки? І лише поодинокі знавці могли пояснити, що словом «пижик» називають хутро місячного теляти північного оленя.

Об’єктивно, що справжнього пижика в Україні в ті часи бракувало. Та й нині це хутро рідкість, хоча на нього вже й немає колишнього попиту. Що ж тоді говорити про далекі 70-ті?

Як відомо, попит формує пропозицію Цей класичний закон економіки справедливий для будь-якої соціально-економічної формації. Справедливим він був і для країни Рад. Проте «все растущие потребности советских граждан» (особливо потребу в пижикових шапках) влада задовольнити не могла, хоча і намагалася це робити. Тож на допомогу їй прийшли напівлегальні кустарі та зовсім нелегальні «цеховики». Вони й налагодили виробництво дефіцитного хутра з… підшерстя бобра та ондатри. Слава Богу, кмітливості й винахідливості українцям ніколи не бракувало.

Ринкова вартість такої підробленої шапки була майже вдвічі нижчою за справжнього пижика й коштувала від 200 до 250 карбованців. Аби зрозуміти справжню ціну такого виробу, треба знати, що, наприклад, зарплата молодого вчителя у школі в ті часи становила в середньому 120 карбованців. А медична сестра отримувала 80-90 карбованців на місяць.

Втратити зимову шапку в радянські часи було трагедією. Адже у в’язаних шапках ходили переважно підлітки. Для поважної ж людини з’явитись у товаристві без хутряної шапки вважалося «несолідним».

З того, яку шапку ти носиш, нескладно було з’ясувати, хто ти такий. У «кроликах» бігали студенти, «цигейку» носили робітники й колгоспники, в «рудій лисиці» красувалися творча інтелігенція і базарники, а в «норці», «чорнобурці» та «песці» – успішні лікарі й учителі. Партійна номенклатура надавала перевагу «пижикам» та каракулевим шапкам. «Ондатра» ж вважалася хутром для партійних і радянських працівників середньої ланки. Звичайно ж, чіткого й суворого розмежування не існувало, бо завжди перемагав принцип: носитимеш те, що пощастить дістати. При цьому не обов’язково в гонитві за шапкою вигравав той, у кого була достатня сума грошей. Головне, щоби був «блат» – ті, хто спроможний дістати дефіцит хоч із-під землі. Тому бал правили «діставали» – працівники торгівлі, котрі ніколи не цуралися підзаробити на дефіциті. Блатом у торгівлі пишалися й дорожили. Цих людей не любили, але, разом із тим, намагалися їм усіляко догодити.

Однак не всі громадяни стирали взуття в гонитві за престижними речами. Були й такі, кому дефіцит приносили на роботу або запрошували придбати його за символічну суму на закритій для більшості співгромадян торгівельній базі. Такими щасливцями були партійні та комсомольські працівники. Журналіст Володимир Лисенко, якому, працюючи на обласному радіо, нерідко доводилося висвітлювати діяльність перших осіб області тих часів, нині пригадує, як був випадковим свідком, коли шапку якось принесли просто до робочого кабінету партійному керівникові одного з районів області. Але, за його словами, вирішенням «шапкового питання», як правило, займалися дружини високопосадовців, котрі у визначений день приїздили до торгівельної бази й там вибирали для своїх чоловіків головні убори.

Із нелегальним виробництвом шапок влада боролася, як могла. Був навіть вигаданий термін для тих, хто причетний до цього виду бізнесу, – хутряна мафія. Відомо, що лише за один день 7 січня 1974 року в ході спецоперації правоохоронних органів близько півтисячі громадян, причетних до хутряної мафії, були заарештовані. Проте перемогти мафію і врятувати бобрів та ондатр змогли не дії силовиків, а ринкова економіка, що разом із горбачовською перебудовою поступово заповнила полиці наших магазинів дешевим товаром із Китаю, Польщі й Туреччини. Дефіцит поволі зник, а з ним і мода на хутро. З’явилися нові мірила соціального статусу й добробуту, заради яких наші люди готові були піти на все. Але то вже інша історія. Головне, що бобрів та ондатр нарешті залишили у спокої.

Немає коментарів:

Follow by Email

Чернігів стародавній Веб-камери. Чернігів