Днями батьку виповниться 70 років. Себто, буде ювілей.

Дякувати Богу, батько ще при здоров’ї та ясному розумі. І цьому фактові я безмежно радий…
Все думаю, за що б йому дякувати? Ну, звичайно, без батька не було б і мене. Але дякувати за це якось безглуздо)

То ж спробую звести до купи ті його життєві настанови, які вплинули на формування моєї особистості і які, у свою чергу, нині я намагаюся передати своєму синові.

Ці правила хоч і прості, але надзвичайно ефективні:
-    Вислухай всіх, але зроби по-своєму! (Це щоб потім ні на кого не ображатись за допущені помилки в житті);
-    «Дурак говорит испорчено, а художник ему: еще ж не закончено!» (Цю російськомовну римовану професійну мудрість батько засвоїв ще у студентські роки і передав її мені, коли я вирішив стати журналістом);
-    Нічого не роби «за компанію». Спершу все зваж! (Тут думаю зрозуміло і без коментарів)
-    Знай, що завжди знайдеться той, хто твою роботу зробить краще за тебе. То ж старайся, інакше тобі швидко знайдуть заміну! (Мудрість перевірена гірким досвідом)
-    Ніякому гі..мну не підкорявся і підкорятися не буду! (Це кредо батько запозичив у моєї вже покійної бабусі Софії і перетворив його на мистецтво виживання).

Скільки себе пам’ятаю, батько завжди цікавився моїми справами і думками. Спочатку в дитинстві це мене надзвичайно дратувало. Здавалося, що він глузує, або вважає сина тупим. Інакше, для чого дошкуляти мені численними «зайвими» запитаннями?

Подорослішавши, я вже сам поспішав до батька, щоб поділитися власними думками щодо тієї, чи іншої прочитаної книги, або переглянутого фільму. Я став цінувати його уміння слухати і давати поради.

Буду нечесним, коли скажу, що батько для мене - це завжди «ікона». Часом його нелегко переконати в очевидних речах, інколи він вибухає гнівом на порожньому місці і ображається так, що каменю на камені не залишає. Але без цих рис він не був би Соломахою – нащадком древнього козацького роду. Таким я його знаю і за це люблю.

P.S. 

Коли моя мама хоче похвалити мене за щось хороше, або пожурити за якісь провини, вона нерідко промовляє: «Яблуко від яблуні недалеко падає». І саме в цій фразі, як не в жодній іншій,   сконцентровано мій генетичний і духовний зв'язок з батьком, яким я надзвичайно пишаюсь.

Р.P.S.
У свою чергу, коли я дорікаю, або хвалю свого сина, то у відповідь часто чую від нього: «А чому ти дивуєшся? Я ж твій син – Соломаха!». І це найприємніші для мене слова…