Про цинізм у дитячій літературі

В ранньому дитинстві нам читали немало різного непотребу. Один із них - збірник із трьох оповідань для малечі "Ленин и дети". Найбільш цинічне, що запам`яталося, називалося "ОБЩЕСТВО ЧИСТЫХ ТАРЕЛОК". 

Мені малюку не давали спокою у ньому кілька моментів. По-перше, оскільки "общество чистых тарелок" існує "давно", то чому нас приймають не до нього, а до жовтенят? Я заздрив діткам з оповідання, бо щоб стати жовтеням - треба було зазубрити чимало правил, а щоб потрапити до Общєства достатньо просто було доїсти суп...

По-друге, як виглядає значок цього Общєства? Це питання мене також турбувало. Фантазія вперто малювала образ значка у вигляді тарілки на грудях. І це видавалося гидким, на відміну від жовтеняцької червоної зірки з портретом маленького Володі Ульянова... І, по-третє, я запитував себе: невже Ленін бухав? Не подумайте нічого такого, просто мене на це припущення наштовхувала в оповіданні остання ленінська фраза: "Надо принять". 

Справа в тому, що ці слова нерідко повторював мій сусід дядько Толік, коли хотів хильнути чарчину-другу. Сусід був простим роботягою - працював у заготконторі бондарем. Вдома горілку від нього ховали. Але він мав рідкісну вдачу - завжди знаходив те, що шукав... Бувало так, що дядько приходив додому й тверезим. Тоді сідав під двором на лавочку і грав із сусідами в карти або розмовляв "за жізнь". І те, і інше завжди закінчувалося матюччям на адресу або більш вдалих партнерів по грі в дурня, або - "правітєльства", яке знущається з чесних роботяг. В такі хвилини дядько Толя вставав, голосно проголошував фразу "Надо принять" і кудись йшов. Ніхто на дядька не зважав, бо й так знали чим все закінчиться. Через деякий час сусід повертався в гарному гуморі і з гармошкою "Березка" під пахвою. І вже скоро вулицею розносився його безтурботний спів: "Кину-кину кирпичину до самого мосту, чи не прийде ночувати голова колгоспу..."

Дєдушку Леніна з гармошкою я уявити міг, але щоб вождь бухав?! Таке навіть хворому на всю голову двієчнику у найсміливіших снах не могло примаритись. 

Зовсім недавно оповідання "ОБЩЕСТВО ЧИСТЫХ ТАРЕЛОК" мені випадково знову потрапило на очі. І я поцікавився, коли ж цей "шедевр" був написаний? Як виявилося, у 1933 році! 

Це ж яким треба було бути мудаком, щоб написати таке у час, коли в Україні від штучного голоду вмирали мільйони дітей! Цим мудаком був особистий секретар Леніна більшовик Владімір Бонч-Бруєвич.

Нижче подаю повний текст цього писаки.

      Все расселись вокруг стола на террасе. За столом было трое детей: две девочки и мальчик. Они подвязали салфетки и тихо сидели, ожидая, когда им подадут суп. Владимир Ильич посматривал на них и тихонько разговаривал. Вот подали суп. Дети ели плохо, почти весь суп остался в тарелках. Владимир Ильич посмотрел неодобрительно, но ничего не сказал. Подали второе. Та же история: опять почти все осталось на тарелках.

      -- А вы состоите членами общества чистых тарелок?-- вдруг громко спросил Владимир Ильич, обра­щаясь к девочке Наде, которая сидела рядом с ним.

      -- Нет, -- тихонько ответила Надя и растерянно посмотрела на других детей.

      -- А ты? А ты? -- обратился он к мальчику и девочке.

      -- Нет, мы не состоим, -- ответили дети.

      -- Как же это вы? Почему так запоздали?

      -- Мы не знали, мы ничего не знали об этом обществе! -- торопясь говорили дети.

      -- Напрасно. Это очень жаль! Оно давно уж суще­ствует.

      -- А мы не знали!..-- разочарованно сказала Надя.

      -- Впрочем, вы не годитесь для этого общества. Вас все равно не примут,-- серьезно сказал Владимир Ильич.

      -- Почему? Почему не примут? -- наперебой спрашивали дети.

      -- Как "почему"? А какие у вас тарелки? Посмотрите! Как же вас могут принять, когда вы на тарелках все оставляете?

      -- Мы сейчас доедим! -- И дети стали доедать все, что у них осталось на тарелках.

      -- Ну, разве что вы исправитесь, тогда попробовать можно. Там и значки выдают тем, у кого тарелки всегда чистые, -- продолжал Владимир Ильич.

      -- И значки!.. А какие значки? -- расспрашивали дети. -- Как же поступить туда?

      -- Надо подать заявление.

      -- А кому?

      -- Мне.

      Дети попросили разрешения встать из-за стола и побежали писать заявление.

      Через некоторое время они вернулись на террасу и торжественно вручили бумагу Владимиру Ильичу.

      Владимир Ильич прочел, поправил три ошибки и надписал в углу: "Надо принять".