Кому потрібен Литвин?

Навчання в Національній академії державного управління при Президентові України унеможливило регулярне оновлення мого блоґу протягом останніх кількох тижнів. Проте, з початку грудня відбулося чимало подій на які, попри все, мені хотілося б звернути окрему увагу читача.

Найцікавішою подією на мій погляд стало обрання Верховною Радою України свого нового-старого Голови. Ним став доктор історичних наук лідер виборчого блоку імені самого себе Володимир Литвин. Особистість настільки неординарна і контроверсійна, що його повернення у крісло спікера мало у кого викликало здивування.

Як екс-глава Адміністрації Президента Кучми Володимир Литвин, передусім, запам’ятався як фігурант так званого «касетного скандалу». На відомих плівках майора Мельниченка фігурує розмова осіб, голоси яких, начебто, схожі на голоси екс-президента Леоніда Кучми та глави його адміністрації Володимира Литвина. Співрозмовники намагаються вирішити долю опального опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Кучма, нібито, хотів, щоб із журналістом розібралася прокуратура, а Литвин, навпаки, радив передати справу міліціонерам…

У 2002 році Володимир Михайлович Литвин очолював виборчий блок "За Єдину Україну!", до якого увійшли Партія регінів, Трудова Україна та інші партії. За результатами парламентських виборів Блок в багатомандатному загальнодержавному окрузі набрав 12,05% голосів. В травні того ж року Литвин вперше очолив Верховну Раду. Цікаві політичні метаморфози відбулися з Володимиром Литвином під час подій кінця 2004 року, які отримали назву Помаранчева революція. Очолюючи Український Парламент в нелегкий для держави час, Володимир Михайлович фактично дистанціювався від свого політичного батька Леоніда Кучми, який до останнього демонстрував свою політичну та адміністративну підтримку кандидата на посаду Президента України від Партії Регіонів Віктора Януковича. Литвин спрямував роботу Верховної Ради в русло прийняття політреформи, яка, з одного боку, начебто примирювала ворогуючі парламентські фракції, і водночас значно урізала повноваження майбутнього Президента України. І вже за рік після виборів стало очевидним, що політична криза в державі з введенням політичної реформи лише розгорілася з новою силою.

Після виборів 2006 року Литвин та очолюваний ним блок «Ми», не досягши омріяного політиками 3-х відсоткового бар’єру, залишилися за межами Верховної Ради. Радикалізоване суспільство не сприйняло політичних гасел сили, що закликала до примирення і, водночас, не пропонувала нових ідей навколо яких слід було б гуртуватися.

Черговий шанс для Володимира Литвина та очолюваного ним однойменного блоку несподівано з’явився восени 2007 року після дострокових парламентських виборів. 20 «литвинівських багнетів» у Верховній Раді здобули так звану «золоту парламентську акцію», яка при найменшій кількості депутатів у парламенті дозволяла їм вести свою власну гру в складних перемовинах щодо формування коаліційної більшості. Проте, скористатися «золотою акцією», як видно з більш пізніх подій, Блок Литвина спромігся лише за рік, коли розвалилася так звана демократична коаліція та у відставку був відправлений Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк. Очевидно, що спікерство Литвина стало результатом нелегкої компромісної угоди досягнутої між Прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко та опозиційного до чинного Президента України Віктора Ющенка крила фракції НУНС. Пан Литвин чудово розуміє, що його головування у Верховній Раді виявиться на стільки тривалим, на скільки довго Юлії Володимирівні вдаватиметься зберігати у парламенті хитку коаліцію. А це означає, що від новообраного спікера в найближчий час слід очікувати досить рішучих, не позбавлених популізму, вчинків, покликаних значно підвищити власний рейтинг. Адже до чергових президентських виборів лишився рік.
ФОТО "Сегодня"