ПРО СІЯЧІВ РОЗУМНОГО, ДОБРОГО, ВІЧНОГО
Сьогодні дивлюсь на випускників — і мимоволі згадую свою восьмирічку. Але школа — це не лише однокласники, це ще й учителі, які нібито мали сіяти розумне, добре, вічне. Скажу відверто: когось із них уже й не згадаю. Може, й справді були вони так собі сівачі. А от комусь і досі потиснув би руку — але, на жаль, немає вже тих людей серед нас. І все ж були й такі педагоги, про яких досі не знаєш, що про них думати. 1984 рік. Травень. У школі — «Зарниця». Це така совєцька воєнізована гра, в якій школота грається у війнушку: бігає з дерев'яними автоматами, кидає муляжі гранат, перетягує канат, стрибає, присідає, повзає по-пластунськи. А ще — змагається в орієнтуванні на місцевості. На шкільному подвір’ї, тримаючи компас, команди вишукувалися на старт. Завдання: знайти схрон з великим пакетом цукерок. І мій 4-Б серед учасників «солодкої лихоманки». Координати отримано — розбігаємось по території. На компас одразу вирішили не покладатись (бо хто з нас узагалі знав, як тим механізмом корист...
