Про Єсеніна, Довженка, туризм і не тільки…

Думки на сторінках подорожника

“Синку, купи вишні. Вони з дерева, яке сам Єсенін посадив!”, – з такими словами звернувся до мене бородатий дідуган, рекламуючи ягоди з вишні-дички, віти якої перехилившись із-за розцяцькованого різьбленими візерунками паркану схилилися над старим, утворюючи благодатну тінь від нестерпного липневого сонця. Дідуган був першим жителем якого я побачив у Константиновому – невеличкому селищі на березі мальовничої заплави ріки Ока, що на Рязанщині. Селищі, яке дало світу великого російського поета Сергія Єсеніна. За дідом трапилася мені огрядна тітонька, яка дуже щиро переконувала мене у тому, що є двоюрідною онукою Єсеніна. Тому лише у її корчмі готують “справжню єсенінську окрошку на квасі”. А те, що мені запропонують в інших “кабаках”, краще й не куштувати, бо увесь той обман робиться заради виманювання грошей у довірливого туриста…

Скоро я з’ясував, що близькими чи далекими родичами Єсеніна у Констатиновому вважає себе чи не півсела. І кожен “родич” пропонує заїжджому туристові свій особливий єсенінський ексклюзив, що замішаний як на неприхованому бажанні заробити на славі земляка, так і на щирому містечковому патріотизмі.

Проте, мова не про Єсеніна та про його безсмертну поезію. Ходив я землею оспівувача “Руси уходящей”, милувався батьківською дерев’яною хатинкою майбутнього поета, захоплювався краєвидами Оки, тішив себе передзвонами місцевого храму та красою маєтку поміщиці Кашиної (тепер це музей поеми “Анна Снєгіна”). І увесь цей час на думку спадала батьківська садиба нашого великого земляка життєлюба Олександра Довженка, що у Сосниці. Майже така ж як і в Константиновому хатинка з сінями і піччю, клуня, невибагливе селянське домашнє начиння, яблуні, Зачарова Десна. Територія музею так само охайно прибрана. Усе там, як і в Константинові, майже так само дбайливо збережено або відновлено з великою любв`ю. Але… 

Після відвідин малої батьківщини Єсеніна мене не полишало відчуття незатребуваності усього того багатства, яке ми маємо у Сосниці. Нажаль сьогодні бренд Довженка (так, саме бренд в економічному сенсі цього слова), в Україні використовується на неналежному рівні. Безперечно, сосниччани знають і шанують Олександра Довженка. Проте Довженко для них ще не став чимось більшим аніж історичною особою. Ніхто сьогодні у Сосниці на Довженку грошей не робить. Не побачиш там ані довженківських сувенірів, ані його фільмів на DVD, не скуштуєш там фірмових «довженківських» страв у ресторанах… А коли не побачиш усього того, то, очевидно, і натовпу туристів щодня там не здибаєш. Хтось скаже: в усьому цьому винна влада. Частково це так. Однак лише частково. Можна було б і сайт Довженківський підготувати і частіше прес-тури журналістів до Сосниці возити. Та усього цього завжди буде мало, доки сосниччани самі не усвідомлять чим для них є і чим може стати пам'ять про свого знаменитого земляка. Доки місцевий бізнес не усвідомить свою соціальну відповідальність і нарешті не повернеться обличчям до історичної спадщини свого рідного краю, доки Сосниця не обросте новими (а може й пригадає давно забуті) правдоподібними і не дуже міфами, які вабитимуть до неї туристів з усього світу. Бо саме тут, у Сосниці, 30 серпня 1894 року народився великий українець, батько вітчизняного кіно Олександр Петрович Довженко.